правила гри

АНАЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ - два пов'язані між собою напрями у філософії: логічний позитивізм та, як його суттєво видозмінене продовження, - лінгвістична філософія. Лінгвістичну філософію можна розглядати як певне відгалуження від логічного позитивізму, оскільки після її появи деякі з логічних позитивістів залишалися вірними основному духові логічного позитивізму. Хронологічні межі А.ф. - поч. 20-х - 60-ті рр. XX ст. У ширшому та вільнішому значенні висловом "А. ф." позначають таку тенденцію сучасної філософії, в якій існує підвищена увага до способу висловлювання думки, до аналізу та уточнення значень і смислів. Одним із перших джерел логічного позитивізму стали філософські праці Рассела "Наше знання зовнішнього світу" та "Філософія логічного атомізму". Рассел, заперечивши ідеалістичну онтологію Вредлі (духовна єдність буття), прийняв плюралістичну онтологію: першоелементами всього існуючого в його онтології є різнорідні види буття - такі, як ознаки та відношення. Ці першоелементи доступні досліднику у вигляді "фактів": Рассел не вважав їх ні ідеальними (суб'єктивними), ні матеріальними, а нейтральними. Тому свою концепцію він називав також терміном "нейтральний монізм". Другим засновником ідей логічного позитивізму був Вітгенштайн, який у 1921 р. опублікував "Логіко-філософський трактат", що став своєрідною програмою для логічного позитивізму. Висловом "логічний позитивізм" у його вузькому значенні позначають філософію Віденського гуртка, який виник у Відні на поч. 1920-х рр., і до якого входили Карная, Шлік, Нейрат, Фейгл та Вайсман. Висловом "лінгвістична філософія" позначають досить широкий філософський рух, започаткований у 30-х рр., основними центрами якого стали Кембридж та Оксфорд. Лінгвістичну філософію переважно важають варіантом А.ф. (хоча іноді її протиставляють А.ф., звужуючи поняття останньої до традиції логічного позитивізму). Засновником лінгвістичної філософії вважають "пізнього" Вітгенштайна, який переглянув свою філософську концепцію, сформульовану в "Логіко-філософському трактаті", і обґрунтував принципово відмінну від попередньої філософську концепцію. У розробці своїх нових ідей він зазнав деякого впливу "неореалізму" Мура, що ґрунтувався на реабілітації "здорового глузду". У цій праці зазнає принципового перегляду теорія значення і ставлення до повсякденної мови. Суть нової концепції полягала в тому, що значення не є предметом (як було прийнято в концепції іменування), а способом застосування висловів. Вітгенштайн, розрізняючи (слідом за Сосюром) мову і мовлення, показував це на прикладі гри в шахи: правила гри в шахи - це мова, а ті партії, які розігрують гравці, - мовлення. Звичайно, самі правила виникли в процесі гри і в результаті домовленості щодо правил використання фігур, але позаяк вони виникли, то з'явилася й різниця між самими правилами і їх використанням. Розуміння значення як способу застосування означало принципову зміну у філософській семантиці - перехід від т. зв. "реалістичної" семантики до прагматичної. У семіотиці прагматика, таким чином, мала включати також семантику. З цього погляду відкидалися деякі з принципів логічного позитивізму - передусім емпіричний фундаменталізм разом з принципом емпіричної верифікації. Метафізика та філософія ставали одним із можливих видів мовних ігор. Звичайна мова відтак більше не оцінювалась як недосконала (у порівнянні з штучною символічною мовою, пристосованою для логіки і математики). Оскільки первинною мовою була безперечно звичайна мова (адже штучні спеціальні мови виникли на її основі), то шляхом для з'ясування значення тих чи тих термінів може бути з'ясування тих первинних значень повсякденної мови, на основі яких був введений певний термін. Значення того чи того терміна потрібно розглядати з погляду історії його використання. Це пояснює те місце, яке в лінгвістичній філософії зайняла повсякденна мова та аналіз повсякденного застосування висловів для виявлення (часто прихованих, неусвідомлених) значень. Тому лінгвістична філософія має ще іншу паралельну назву - "філософія звичайної мови".

1) cпopт. основні правила гри

2) основні правила ( поведінки); принципи, основний модус ( взаємин)

1) cпopт. основні правила гри

2) основні правила ( поведінки); принципи, основний модус ( взаємин)

1) (порядок, тишу) to break; to disturb; (закон, правило) to break, to infringe ( upon), to transgress, to contravene, to infract, to violate

2) ( починати) to raise

1. n

1) закон

2) право; правознавство; юриспруденція

3) професія юриста

4) суд, судовий процес

5) закон (природи, науковий)

6) правила (гри)

7) спорт. перевага, що надається противникові у змаганні

8) потурання

2. v

1) звертатися до суду

2) нав'язувати свою волю

3. int

невже?

* * *

1) звертатися до суду

2) дiaл., нав'язувати свою волю

1) закон

2) право; правознавство

3) професія юриста

4) суд, судовий процес

5) закон (природи, науковий); прийнятий, встановлений, усталений звичай

6) aмep. ( the lawl) представник закону; поліцейський; співробітник ФБР

7) правила ( гри)

8) cпopт. фора; перевага, яку надають супротивникові в змаганні; потурання

1) закон

2) право; правознавство

3) професія юриста

4) суд, судовий процес

5) закон (природи, науковий); прийнятий, встановлений, усталений звичай

6) aмep. ( the lawl) представник закону; поліцейський; співробітник ФБР

7) правила ( гри)

8) cпopт. фора; перевага, яку надають супротивникові в змаганні; потурання

Гейзинга, Йоган (1872, Гронінген - 1945) - датськ. історик, філософ культури. Проф. Гронінгенського (од 1905 р.) і Лейденського (од 1915 р.) ун-тів. Творчі пошуки Г. були найбільшою мірою зосереджені на дослідженні форм світовідношення і мислення у пізньому Середньовіччі та філософському аналізі проблем гри. У трактаті "Homo Ludens" ("Людина граюча") обґрунтував наскрізне значення гри у розвитку основних культурних форм людства - не лише у мистецтві, а й філософії, науці, політиці, юриспруденції, військовому ремеслі. Він відкидає популярні психофізіологічні уявлення про підпорядкування функції гри будьяким біологічним цілям. Позбавивши гру утилітарної "опіки", Г. зосереджується на дослідженні її стосунків із "серйозним" (працею). Філософ демонструє неможливість редукції буттєвого феномена гри до фактів пізнавального і психічного життя, а також виявляє визначну роль гри в людській історії. Для Європи архетипічним є вчення Франциска Асизького про "духовну веселість", що висвітлює особливу смислову вертикаль гри, правила якої невіддільні від аскетичного самообмеження, а свобода ґрунтується на спокутній жертовності З. гідно з Г., у цьому вченні радість постає як така, що виростає із жертовного зерна; в цьому полягає сакральне джерело справжної гри, пропонованої Франциском за життєвий взірець своїм учням - "скоморохам Божим". Антиномічність цього словосполучення підкреслює нез'ясовну жодними розумними й моральними доказами можливість поєднання в буттєвому вимірі людини двох начал: емпіричного (даного) і благодатного (за-даного). При цьому саме смислова відстань, котра відділяє лицаря Вбогості "скомороха Божого" від синтетичної постаті "Людини граючої", як філософська проблема, залишається відкритою. На думку Г., ідеал гармонії концентрує в собі той потенціал збалансування духовних і матеріальних цінностей, що є життєво необхідним для суспільства.

[br]

Осн. тв.: "Сутінки Середньовіччя" (1919); "Еразм" (1924 - 1925); "Тінь прийдешнього" (1936); "Людина граюча" (1938).

1. n

1) правило; норма; принцип

2) звичка, звичай

3) критерій, стандарт

4) правління, панування

5) статут (товариства тощо)

6) юр. постанова; наказ, розпорядження

7) лінійка; масштаб

8) правило

9) друк. шпона

10) (the rules) територія поруч з в'язницею, на якій дозволялося жити деяким в'язням (особл. боржникам)

2. v

1) керувати, правити, управляти; панувати, володарювати

2) контролювати; стримувати

3) юр. вирішувати; постановляти; визначати порядок судочинства

4) лініювати, графити

5) стояти на рівні (про ціни тощо)

* * *

1) правило; норма; принцип

2) звичка, звичай

3) критерій, стандарт

4) правління, панування

5) pl устав (товариства, ордена)

6) icт. ( the rules) територія по сусідству з в'язницею, на якій дозволялося жити деяким ув'язненим (особл. боржникам)

7) юp. постанова по конкретній справі; приписання; наказ

8) лінійка; масштаб; правило

9) пoлiгp. лінійка; шпона

1) управляти, правити; панувати; царювати; бути на троні

2) керувати

3) контролювати, управляти; стримувати свої почуття

4) юp. вирішити ( справу); постановляти; встановлювати порядок судочинства

5) лініювати, графити

6) кoм. стояти на рівні (про ціни, ставки)

Ліотар, Жан-Франсуа (1924, Париж - 1998) - франц. філософ, представник постструктуралізму. Застосував поняття постмодернізму до розвитку філософії, визначаючи сучасну філософію як "філософію постмодерну". Модерн, на думку Л., є епохою панування "великих метарозповідей" ("діалектика духу", "емансипація людини", "герменевтика смислу" тощо), які намагалися обійняти статус універсально легітимних. Епоха постмодерну - це епоха недовіри до метарозповідей, їх делегітимації, вивільнення "мікронаративів", що не зазіхають на загальновизнаність і використовуються лише ситуативно. Загибель метарозповідей надає простору різноманітним мовним іграм, що не мають поміж собою нічого спільного й існують лише в межах власних сфер релевантності. Згодом Л. конкретизує поняття мовної гри, застосовуючи терміни "жанр дискурсу" (тобто історична і топологічна специфіка дискурсу) і "режим речення" (ствердження, заперечення, підозра, доведення тощо) К. ожен жанр дискурсу запроваджує, за Л., свої правила прийнятності ходів мовної гри, неспіввимірні з правилами інших жанрів, оскільки правило є не денотативним, а суто прескриптивним судженням. Звідси - різні жанри дискурсу не можуть нічого "довести" один одному, а жанру жанрів, що стояв би понад ними, не існує взагалі. 'Тому "суперечка", що точиться між жанрами дискурсу, є єдино можливою формою їх взаємодії, запобігаючи зміцненню тоталітарних прагнень до єдності й уніфікації. Поняття постмодерну вказує, за Л., не стільки на хронологічний, скільки на змістовий елемент розвитку філософії. Загибель метарозповідей і запанування радикального плюралізму є природним наслідком модерну, реакцією на його вади. Постмодерн, на думку Л., завжди був вписаним у модерн і лише сьогодні досяг свого чіткого оформлення. Постійна неузгодженість між змістом, котрий потребував виразу, і хронологічними конотаціями, невід'ємними від терміна "постмодерн", примусили Л. в 1988 р. замінити цей термін іншим - "переписування модерну" Ш. ирокого розголосу набула полеміка Л. з нім. філософом Габермасом, який вважав постструктуралістські спроби критики культури необґрунтованими і називав їх "запровадженням принципу, що піддається хіба лише заклинанням".

[br]

Осн. тв.: "Постмодерністська умова" (1979); "Економія лібідонального" (1974); "Розбрат" (1983); "Могила інтелектуала" (1984).

1) політика

2) лінія поведінки, курс

3) політичність, розсудливість

4) хитрість, спритність

5) страховий поліс

6) тж pl парк (при садибі, маєтку)

7) амер. азартна гра

* * *

1) політика

2) політика, лінія поведінки, курс; установка; стратегія

3) політичність, розсудливість; хитрість, спритність; проникливість; далекоглядність; практичність; передбачливість

4) pl; дiaл. парк ( при садибі або маєтку)

5) правління; уряд

1) страховий поліс

2) cл. вид азартної гри ( у числа)

1) політика

2) політика, лінія поведінки, курс; установка; стратегія

3) політичність, розсудливість; хитрість, спритність; проникливість; далекоглядність; практичність; передбачливість

4) pl; дiaл. парк ( при садибі або маєтку)

5) правління; уряд

1) страховий поліс

2) cл. вид азартної гри ( у числа)

Вітгенштайн, Людвіг (1889, Відень - 1951) - австр. філософ. Викладав філософію у Кембриджському ун-ті (1939 - 1947). Філософські погляди В. в перший період філософської еволюції (до 1934 р.) склалися під впливом знайомства з концепціями Рассела і Фреге, під керівництвом яких В. працював упродовж кількох років. Від першого В. сприйняв розрізнення смислу і значення мовних висловів. Від другого - метод логічного аналізу мови, який виявляє атомарні речення. "Ранній" В. розробляє концепцію значення, яка ґрунтується на понятті "іменування" (референція), дотримуючись поділу тверджень на синтетично та аналітично істинні. Істинність перших перевіряється фактами; другі твердження (твердження логіки й математики), на думку В., є тотожностями. Вислови, які не належать до жодної з цих двох категорій, не мають значення. Такими є, напр., метафізичні та релігійні твердження. В. виходить із тези, що принципи і правила логіки відбивають структуру реальності. Він, одначе, вважає, що повсякденна мова не слідує цій структурі і для потреб пізнання потрібна досконала (ідеальна) штучна мова. Другий важливий твір В. ("пізнього") - "Філософські дослідження" - позначає радикальну зміну у концепції значення та ставленні В. до можливостей повсякденної мови З. амість розуміння значення як іменування пропонується теорія значення як способу використання висловів. "Пізній" В. переглянув оцінку можливостей повсякденної мови, прийнявши тезу, що вона є мовою досконалою, але нею потрібно уміти користуватися. На його думку, люди, використовуючи повсякденну мову, грають у мовні ігри, які відбивають різні форми життя. Такий підхід відкривав перспективу для контекстуального аналізу (див. контекст).

[br]

Осн. тв.: "Логіко-філософський трактат" (1921); "Філософські дослідження" (1953).

ЕСТЕТИКА ( від грецьк. αίσυητιυόζ - здатний відчувати) - загальна характеристика певної сфери пізнання ("нижчої теорії пізнання" у порівнянні з логікою) (Баумгартен). Це визначило в подальшому долю Е. порівняно із "філософією мистецтва", яка мала попередню багатовікову історію. Кант ("Критика здатності судження") сформулював принцип автономії Е. та мистецтва, показавши, що його не можна зводити до чуттєвоприємного, утилітарно-доцільного та раціонально-дискурсивного. Доцільність Е. міститься не в самих речах та їхніх об'єктивних властивостях, а у відношенні їх до суб'єкта та його здібностей, в почутті задоволення, обумовленому вільною грою розуму та уяви при безпосередньому спогляданні речей. У європейській традиції Е. остаточно визначилась як галузь філософського знання, виробленого нім. класичною філософією В. ирішальним поштовхом до розвитку Е. послужила кантівська ідея "незацікавленості судження смаку". Кантівські ідеї автономії естетичного і розуміння його як ланки між емпіричною необхідністю та моральною свободою були розвинуті Шиллером ("Листи про естетичне виховання") у тлумаченні Е. як самостійної сфери "гри" та "видимості", як образу, що поєднує форму і матерію, чуттєвість і духовність людини. Якщо Кант ще залишається на позиції Баумгартена і називає Е. наукою про "правила чуттєвості взагалі", то Гегель ототожнює Е. з "філософією мистецтва", оскільки її предметом є "царство прекрасного", або художня творчість. У зв'язку з цим категорія Е. не знаходить у Гегеля безпосередньої розробки, хоч категорія "прекрасного" як "чуттєвого явлення ідеї", як єдності ідеї та її індивідуального втілення в дійсності певною мірою є також характеристикою Е. в сфері мистецтва. З розвитком позитивізму проблеми "філософії мистецтва" залишаються поза увагою естетиків, які намагаються пояснити естетичні феномени з огляду на емпіричні дослідження та дані конкретних наук З. відси бере свій початок проблема розмежування та визначення своєрідності "художнього" та Е., естетичної діяльності і мистецтва тощо. Водночас набувають поширення соціологічні (Спенсер, Конпг), психофізіологічні (Фехнер), психологічні (Ліппс), культурологічні (Тейлор) дослідження феноменів Е. як таких, що вийшли за межі мистецтва і ототожнюються з усією сферою культури. З кін. XIX ст., особливо під впливом неокантіанської школи філософії, що запровадила ціннісне розуміння естетичного, ідей Кассирєра про символічну природу культури та мистецтва, принципової спорідненості естетичної і міфологічної свідомості в герменевтиці Гадамера на нових засадах сформувалось уявлення про всезагальність Е. як ціннісної експресивної форми, властивої людській культурі в цілому. Іншим шляхом до обґрунтування всезагальності Е. йшов марксизм, який пов'язував Е. із практичною діяльністю людини, через дослідження загальних закономірностей практично-духовного освоєння людиною дійсності, яка робить спроможним естетичне відношення і сприйняття. Марксистське уявлення про всезагальність Е. знайшло свій розвиток у критиці репресивної тотальності й афірмативного мистецтва Адорно, а також запропонованій Бодріяром концепції "трансестетики". Наголошення всезагальності у марксистській Е. суголосне апології сакрального теургічного призначення естетичного у рос. релігійній філософії (Флоренський, Федоров). Проблеми співвідношення Е. та раціонального, Е. та етичного, Е. та утилітарного, Е. та художнього залишаються актуальними теоретичними проблемами сучасної Е.